Про вірного товариша
Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.
Але багатство принесло йому біду: сусідський король позаздрив цареві й оголосив війну. Цар якраз збирався оженити сина. Тепер сказав:
— Но, сину, інша карта впала. Тепер не до одруження, мусимо державу боронити. А твоє весілля відкладаємо, хоч і треба би у хату молоду господиню. Я рушаю з військом до кордону, а ти зостанешся удома й будеш моїм заступником. Кермуй цілою країною, доки я не вернуся, але кермуй так, аби не було скарг. Будь справедливий і суди по правді. Як війна минеться, оженимо тебе. Без мене ж не смієш і думати за свадьбу! Зробиш злочин проти свого батька, як сам знайдеш собі наречену й поберетеся. Пам'ятай на сі слова!..
І вони розлучилися. Старий цар сів на коня й поперед війська вирушив на ворога. А син удома кермує державою.
Минув місяць, минув рік — війна не кінчається. Ввесь час підходить нове, свіже військо. Ворог дуже сильний, й перемогти його нелегко. А царевич добре кермував державою. Ніхто не скаржився на нього. Вже й другий рік доходив кінця, а війна тривала. Він думає собі:
«Ой, се не добре... Я обіцяв нянькові, що не оженюся, доки не буде мир, і треба няня слухати, але хто знав, коли війні буде край!? Роки проходять, я старію, а за старого леґіня дівчата не підуть!»
Так подумав собі раз, удруге і вирішив, що чекати далі вже не годен, ожениться без батька.
Порадився зі своїм товаришем-помічником. А той був його однолітком, з бідної родини, дуже розумний чоловік. Змалку росли вкупі, любили один одного і добре розумілися.
Як царевич поділився наміром, помічник сказав:
— Переступити волю вітця — то не красне діло. Але й леґіневі треба оженитися. А як візьмеш жінку із царського роду, то гаразд буде не лише тобі, а й нашій державі, бо дістане поміч.
Зійшлися на тому, що відкладати одруження нічого, треба, щоб царевич шукав собі жінку. Багато дівчат знали, а вибрали доньку сусідського короля.
Приготувалися сватачі в дорогу, а з молодим рушило й військо, аби родина нареченої одразу побачила, що царський син — з багатої й сильної держави, що його не просто бузьок висидів.
Всі посідали на коней і їдуть. Ще не дійшли і до кордону, як зустріли старого царя, котрий програв війну і з рештками розбитого війська відступав. Цар дуже зрадів синові, бо думав, що той поспішає йому на допомогу.
— В щасливу хвилину з'явився ти, сину,— сказав батько.— Зі свіжим військом виграємо війну!
— Няньку, се військо не озброєне.
— Та чом не озброєне? Як ти на війну вирушив без зброї?
— Я не на війну йду... Скажу правду: їду сватати дівчину, бо не міг дочекатися вас...
Коли таке почув старий цар, то так розсердився, наче на нього хто кинув вогню.
— Та тобі у голові одруження, коли наша держава висить на волоску?! Знай, ти мені не син! Іди вже, куди розігнався. Я тебе не спиняю. А твоє військо заберу собі. Дам йому зброю й виграю війну!
Так і вчинив. Воїнів озброїв і повів на війну. А царевич залишився сам. Лише вірний помічник у тяжку хвилину не кинув його.
Так два товариші зосталися самі серед поля. Царевич смутно проговорив:
— Непогано почався наш задум, айбо зле закінчився. Ні батька, ні держави — голі ми з тобою!
— Не треба журитися. Рушили ми на сватанки, то й підемо далі. Не все ще пропало. Котра дівка тебе покохає, буде любити й без багатства.
— Добрі, добрі... Раз ми забрели у воду, мусимо її перебрести.
І пішли до короля сватати дочку.
Царевич вклонився, розповів, хто він за один і з яким наміром приїхав. Не замовчав і зустрічі з батьком. Сказав, що батько розсердився й відрікся від нього.
Коли вислухав король, пошкодував хлопця й почав його втішати:
— Не журися, не журися. Твоє діло ще можна поправити. Нянько з часом забуде свій гнів й відпустить провину. Як треба, то дамо йому і допомогу. А тобі час женитися!
І згодився віддати за царевича доньку. Справили весілля. Зійшлися керманичі сусідніх країн, крім тих, що на війні. По весіллі каже король зятеві:
— Спокійно живи в мене. Держава моя багата й велика. Не журися нічим. А я сам поцікавлюся, як сватові справи. Спробую помирити вас. Може, сват потребує од мене допомоги?
Й одразу послав гінців до старого царя. Написав йому, що так і сяк сталося — його донька віддалася за царевича. Тепер вони сватове, й треба їм жити в мирі. «Одпусти провину синові. А як треба поміч проти ворога, я зараз надішлю...» — пропонував король.
Але поміч була не потрібна, бо цар зі свіжим військом переміг і щасливо вернувся додому.
— Дуже вам радію,— сказав старий цар посланцям короля-свата.— Радію, що мій син знайшов порядну дівчину й добре оженився. Дякую сватові за ласку. Відпускаю синові провину. Може повернутися разом із дружиною, моєю невісткою. Раз жонатий, най ціла сім'я живе у мене.
Та ці слова він нібито процідив крізь зуби, і посланці бачили, що цар говорить не з щирого серця.
Царське слово — наказ; посланці погостилися, красно подякували й вернулися у свій рідний край. Вдома вони передали королеві свою бесіду з царем. Усі дуже раділи, а найбільше царевич, котрий мав дяку одразу вертатися до нянька.
— Почекай мало,— радить йому король.— Не таке вже оце пильне діло. Ще повеселися, а потім вас зберемо у далеку путь.
Так і вчинили. Молоді з півроку пожили в короля. Нудьга їла царевича, не давала спокою. Думав про домівку. Жінка бачила, як чоловік нудиться, і сама захотіла чимскоріше їхати. І старий король погодився відпустити їх.
Відклонилися від нянька і сіли усі троє в золоту колісницю: царевич, його дружина й вірний товариш. Проводжало їх аж ціле військо.
Їдуть, їдуть. Як були на кордоні, помічник говорить:
— Ніколи я тобі не хотів поганого. Тепер раджу: охорону поверни назад, навіть кучера.
— Слухав я тебе завжди і тепер послухаю, хоча не дуже маю дяку завертати військо,— відповів царевич і наказав, аби охоронці вернулися додому.
А помічник сів на місце кучера. Коли вже смеркало, доїхали до лісу. На узліссі — корчма.
— Далі не поїдемо. Тут переночуємо,— сказав помічник і загнав коні у двір.
Найняли кімнату. Хазяїн обслуговував їх добре, бо бачив, що приїхали якісь високі гості.
Коли настала ніч і молоді полягали спати, помічник узяв рушницю й став під дверима на сторожі. «Буду цілу ніч вартувати,— думає собі,— корчма край глухого лісу, може всяко статися».
Ходить довкола будинку. А ніч темна, хоч ріж її ножем.
Нараз коло півночі на стріху будинку сіли три ворони і почали межи собою говорити.
— Гарна пара молодих заночувала у цьому заїзді,— каже перший ворон.— Таких славних гостей ся корчма ще не приймала.
— Та що воно варт,— каже другий ворон.— І красні, і славні, а завтра погинуть, бо старий цар дізнався, що його син вертається, і наказав на річці міст підрізати. Як будуть проїздити, заломляться й затопляться.
— А хто се чув і скаже комусь іншому, той по коліна стане соляним,— проговорив третій.
З тим ворони знялися й полетіли.
А на те місце сіли три соколи й також розмовляють:
— Ой прекрасна пара! Хоч би й оминула біду на ріці, та смерті не мине. Бо старий цар хитрий. Як почує, що не затопилися, пошле синові золоту карету. А як хто в неї сяде, вона відразу загориться, і люди в ній погорять на порох. А хто се чує й скаже комусь іншому, той до попідплеч стане соляним каменем.
Соколи знялися на крила й полетіли.
На їх місці сіли три орли й говорять межи собою:
— Красні й розумні молодята, що ночують тут. Годні би, може, обійти і міст, і золоту карету, та смерті не минуть. Бо старий цар, як будуть наближатися до головного міста, пошле синові в дарунок золоту шаблю на золотому поясі, а для невістки золотий пояс і золоті персні. Дуже дорогий подарунок, але зроблений так, що, як підпережуться, їх вибухом рознесе на порох. А хто нашу бесіду іншому передасть, той станеться цілий соляним стовпом.
— Я хоч і стану каменем, айбо розповім! — скрикнув товариш королевича, але орли його вже не чули, бо знялися й полетіли геть.
А як розвиднялося, всі троє поснідали, помічник впряг коні в колісницю, й рушили в путь.
Їдуть, їдуть... Бачать: ріка, а через неї — міст. Помічник спинив коней, відчинив дверці й каже:
— Виходьте!
— Що таке? — зачудувався царевич.— Ти ніби наказувати хочеш? — І засміявся.
— Виходьте з карети! — повторив помічник. Зганьбився царевич перед жінкою, але послухав вірного товариша.
— У нього така манія,— говорить,— коли прийде на нього, треба його слухати.
Пішки перейшли міст. А помічник оглянувся направо-на-ліво: броду нема. Побачив бідних людей і віддав їм коней в колісницею, а сам теж перейшов міст.
— Що ти наробив? — дивується царевич.—Як ти смієш роздавати моє майно іншим!
— Слухай мене — добре буде...— А далі товариш не сказав ні слова, пішов уперед.
Царевич з жінкою — за ним. Ідуть, ідуть... Нараз дивляться — назустріч їм цілий загін війська, а навпереді цареві посланці. Вклонилися царевичеві та його дружині й кажуть:
— Пресвітлий цар послав молодим золоту карету, аби не йшли пішки.
Зрадів царевич, бо усе ще думав, що батько сердиться на нього.
— Тепер уже вірую, що нянько відпустив мені вину. Із такою славою зустрів нас на кордоні! — й хоче сідати у золоту бричку.
Але товариш перегородив йому дорогу. В його руках сокира, — й не знати звідки роздобув її, — і почав рубати цареву карету. Молоді постовпіли. Думають: розум втратив. Але не кажуть нічого.
Як порубав усе на тріски, царевич проговорив:
— Досі я завжди тебе слухав, і добре було. А тепер сумніваюся у тобі. Ти все чиниш проти мене і проти волі мого няня. Й ганьбу мені робиш перед високими особами. Як так і далі буде, можемо розійтися. Нашій дружбі настане кінець!..
— Я тобі добра хочу,— каже вірний товариш.— Ти мене слухав і не шкодував. Дай слово, що ще одну пораду послухаєш.
— Ні! Як такі будуть поради, не можу тебе слухати...
І з тим рушили далі. Ідуть, ідуть... Дійшли до столиці, де жив царевичів старий. А перед містом і сам цар з великою процесією зустрічає сина та невістку. Почав їх обнімати, цілувати, а тоді на радощах передає молодим пакунок. А в пакункові шабля із золотим поясом — для сина — і золотий пояс з самоцвітами та дорогі персні — для його дружини.
Молоді аж цвітуть з радості. Але тої хвилини підскочив друг царевича, вихопив пояс з шаблею із рук свого товариша й золотий пояс та персні з рук молодої жінки, кинув на землю і посік.
Старий цар, молода пара і всі присутні аж пополотніли: такі дорогі подарунки знищив! Царевич злий, а його жінка плаче з жалю та ганьби.
— Нічого, нічого,— каже старий цар,— се діло вдома розберемо. А тепер, сину дорогий, і ти, невістко, ходімо до мене. З радістю вас приймаю, як батько.
І повів їх у свої палати. А приятель царевича — за ними, без слова, як німий.
Старий цар приготував велику гостину, ніби синові й невістці друге весілля правив. На гостині були й міністри, й командири, й судді, всякі високі урядовці. Їдять, п'ють, веселяться. Коли ж гостина була в розпалі, старий цар піднявся:
— Слухайте, чесні гості! Я, батько, відпустив своєму синові провину. І з дорогими подарунками його зустрічав. А мій син замість подяки мене зганьбив — золоті й сріберні подарунки перед очима всіх понищив. Най відповідає за такі свої вчинки!
— Так, так! — закричали.— Най відповідає!
Царевич встав і каже:
— Я не хотів свого нянька ганьбити та його подарунки нищити. То все вчинив мій помічник. Спитайте його...
Всі очі обернули на помічника. Той дотепер мовчав, а зараз заговорив:
— Так. Я все знищив своєю рукою. І якби таких подарунків було більше, я й оті понищив би. І не каюся. Що вчинив, за те відповідаю.
Тоді старий цар каже:
— Всі чули, що признався. Розсудіть це діло. А після суду гостину продовжимо.
Й судді одноголосно заявили, що помічник заслужив смерті.
— Та і я так думаю,— погодився цар. А в думці звідав себе: «Звідки оцей чоловік знає мої секрети?»
І наказав серед двору поставити шибеницю. Повели під неї засудженого. Судді посідали на свої місця і ще раз прочитали винесений вирок.
— Я не боюся смерті,— заговорив приятель царевича.— Я помру, але своєму другові, із котрим ріс змалку, врятував життя.
Сказав і кладе голову в мотуз:
— Вішайте!
— Почекайте! — закричав царевич.— Якщо зберіг мені життя, то най розповість як!
Тоді помічник розказав, що почув від воронів. Але, як тільки ці слова договорив, до колін стався соляним.
Далі сказав, що почув від соколів. І тої ж хвилини став соляним каменем уже до попідплеч.
Як розповів те, що чув від орлів, катові вже не було кого вішати,— перед ним стояв соляний стовп.
Люди зі страху аж помліли. Одні проклинають царя, інші йойкають над помічником. А цар із ганьби втік у чужий край.
Царевич поклявся, що доти не заспокоїться, доки не знайде ліки, аби врятувати товариша.
Минуло півроку. І якось царевич натрапив на жінку, яка йому порадила, куди йти по ліки:
— Ти, сину, знайди Долю. Сама Доля нічого не вдіє, тільки її донька допоможе. Але я не знаю, де та Доля,— шукай її по цілому світі.
Царевич почав готуватися в дорогу.
Дружина умовляє:
— Чоловіче, вже не допоможеш! Товариша вже не воскресиш, а собі знайдеш біду. Не ходи нікуди, заспокойся.
— Ні! Не заспокоюся ніколи! Мушу знайти ліки!
І того ж дня рушив у путь. Іде і всюди розпитує:
— Де буває Доля з дівчиною?
Ніхто не може відповісти. Коли вже десь із півроку поблукав по світу, натрапив на млин і тут заночував. Як сіли вечеряти, мельник його питає:
— А куди ти йдеш?
— Шукаю Долю та її доньку,— і розповів усе, чому ходить по світу.— Чи ви за них не чули?
— Не чув, хоч і мені вони дуже потрібні. Будь добрий, як знайдеш їх, позвідай і за мене. Сім каменів мелють — усього є вдосталь, а спокою не маю. Що мені робити?
— Добрі, спитаю.
Переночував у млині, а рано — далі в путь.
Другого вечора припросився на ніч до хижі, де жили три дівчини. Хижа чистенька, дівки прядуть. Прийняли вони подорожнього, розговорилися з ним, розповів свою біду. А рано, як прощався, його попросили:
— Позвідайте Долю і за нас: чому ми такі красні та робітні, а не віддаємося? Що нам треба робити, аби ми вийшли заміж?
— Добрі, позвідаю й за вас.
Йде далі. І дійшов до великої ріки. Броду нема, вода глибока. Став із собою говорити, а ріка озвалася:
— Як знайдеш Долю, спитай і за мене: чому в мене немає ні риби, ні рака, хоч вода чистенька?
— Добрі, позвідаю й за тебе.
Ріка розступилася, й царевич по сухому перейшов на другий бік.
Іде, йде... Минув не один тиждень... Якось зайшов у густий ліс. Тут стояла невеличка хижка, а коло хижки винниця. Все добре оброблено. «Щасливі люди тут живуть!» — подумав царевич і відчинив двері. А в хижі одна жінка вечерю ладить.
— Добрий вечір! — вклонився.
— Добрий вечір і тобі! Що шукаєш, сину?
— Навперед прошу вас: прийміть мене на ніч.
— Прийму, сину, прийму. Сідай до столу й повечеряй. Виджу, ти дуже втомлений.
Сів царевич їсти і розказує, що шукає Долю та її дочку.
— Якщо так, сину, тоді ти натрапив на потрібне місце. Я Доля, та вже постаріла, й мене заступає донька. Її зараз немає, помежи люди ходить. Але часом і вдома буває, обробляє винницю й завтра буде копати. Тільки вона не хоч кому поможе. Навперед дізнається, чи заслужив той чоловік, котрому треба допомогти, на її прихильність.
Тоді царевич розповів про свою біду. Так смутно говорив, що господарка його пошкодувала.
— Добрі, синку, добрі. Лягай і спи, а рано я скажу тобі, що маєш робити.
Так і вчинив. А рано встав і бачить: жінка знов сама.
— А де ваша донька?
— Вона вже давно перекопує винницю. Ти теж візьми мотику, йди у винницю й копай. До полудня копай і мовчи. Не говори жодного слова, хоч би як розпитувала. А ополудні розкажи про свою біду.
Царевич взяв мотику і пішов на виноградник. Дівка на вид не така красна, але працює — аж горить. Він і не вклонився, став коло неї і почав копати. Копає, копає... Дівка його то се, то те звідує, але він мовчить. Як настав полудень, затяла мотику в землю й каже:
— Н-но, багато світу походила-м і з багатьма людьми мала-м діло. Кожний лащиться, прибріхує, канючить. Тому одне треба, тому інше. А такого чоловіка, як ти, ще-м не зустрічала. Хто ти за один? Може, ти німий?
— Ні, я не німий. У мене великий тягар на серці, через те й мовчу,— і розповів геть-чисто всю свою пригоду.
— Ну от, бачиш, міг же й раніше розповісти. Якщо ти за свого товариша не шкодував стільки сил покласти, то заслужив помочі. Вертайся додому. Доки прийдеш, у твоєї жінки народиться хлопчик. Розріж малому ліву руку, і потече кров. Тою кров'ю помасти соляному стовпові коліна, плечі й чоло — тоді оживе!
Зрадів царевич, подякував і поспішає йти. А дівка спиняє:
— Чекай, чекай... За роботу пополуденкуєш.
А під час полуденку їх бесіда стала веселішою.
«Ой,— здогадався царевич,— добре, що я не втік. Таж у мене є ще що спитати». І пригадав:
— Там і там є річка, чому в ній немає ні риби, ні рака, хоч вода чистенька?
— Тому, бо в тій воді ніхто не втопився. І ти міркуй: дай відповідь річці аж тоді, як перейдеш на другий бік.
— Там і там є хижа, де живуть три дівки. Чому вони не віддаються, хоч такі робітні й красні?
— Тому, що сміття з хижі проти сонця мечуть.
— А як це розуміти?
— Так, що пізно встають. Допізна роблять й довго не встають. А люди собі думають, що вони ліниві. Радше най скорше ідуть спати і скорше встають. Тоді матимуть щастя.
— Там і там є мельник. Чому він нещасливий, хоч має всього доста?
— Бо за ціле життя бідному ще нич не дав. Усе собі збиває багатство, усе йому мало. Коби не так, совість би мав чисту і був би щасливий.
Як вислухав царевич відповіді дівчини, подякував і рушив додому.
Іде, йде... Добрався до ріки.
— Но, що? — звідує ріка.
— Усе гаразд.
— А за мене чи спитав?
— Спитав.
— Кажи!
— Перепусти мене на той бік, тоді й розповім.
Ріка розступилася, й царевич по сухому перейшов на другий бік. Виліз на дуба й крикнув:
— Через те нема у тобі ні риби, ні рака, бо у твоїй воді ще ніхто не втопився!
Ріка, як це почула, розлила свої води, що аж піднялися до середини дуба. Але до царевича вона не досягла й вернулася в свої береги.
Зліз царевич з дуба і йде далі. Дійшов до дівчат. Розповів їм, через що вони не віддаються. Зустрівся і з мельником і теж сказав, що має той робити, аби був щасливий. Іде і все думає: чи є в нього дитина?
Коли прийшов додому, ледве його впізнали — так обідрався і обріс...
А тут відразу йому сповістили, що народився син. Побіг до дружини — запорошений, обдертий, босий. Нікому нічого, лише схопив ножа і до дитини.
Жінка закричала... Збіглися люди...
— Що ти робиш?
А царевич швидко розрізав ручку хлопчика, взяв крові й побіг на двір до соляного стовпа.
Помастив коліна, плечі й чоло, і соляний стовп заворушився, загойдався й... ожив!
Люди тільки йойкнули. Старий цар, коли про се дізнався, упав і помер.
Царем тоді обрали молодого й зажили щасливо.
